Нарація: що це таке та які бувають її типи?

Що таке нарація?

Її завдання полягає в тому, щоб передати читачам сюжет твору та представити зображений у ньому світ. Оповідач — це створена автором вигадана особа, яка розповідає про перебіг подій.

Спосіб передачі впливає на розуміння твору та його подальшу інтерпретацію, тому конструкція оповідача має відповідати стилістиці прозового твору.

Найпоширеніші типи нарації у прозі

У традиційній типології нарації найчастіше виділяють 3 її типи, які відрізняються використаною граматичною формою:

• нарацію від першої особи,
• нарацію від другої особи,
• нарацію від третьої особи.

Залежно від обраного виду нарації оповідач може мати більше або менше знань про події, а іноді сам бути одним із героїв роману.

Нарація від першої особи

Завдяки цьому читач отримує доступ до емоцій, почуттів і думок героя та може опинитися в самому центрі подій, чого часто бракує в інших типах оповіді. Однак дійсність завжди буде представлена суб’єктивно, без можливості зазирнути в думки інших персонажів.

Нарацію від першої особи найчастіше використовують у творах, що мають форму щоденника або записника, а також у соціально-побутових, детективних, фентезійних та інших романах.

У цій формі нарації автор може використовувати теперішній час («Я виходжу з дому й починаю озиратися довкола») або минулий («Я був таким стомленим, що заснув за кілька хвилин»). Розповідь від першої особи в минулому часі використано, наприклад, у романі Жінки Чарльза Буковскі, тоді як теперішній час Сюзанна Коллінз застосувала в романі Голодні ігри.

Нарація від другої особи

Так читач залучається до сюжету, хоча не знає, куди той прямує, і водночас не може дізнатися про емоції інших героїв.

Це найрідше використовуваний тип нарації, який зазвичай обирають для коротких форм, наприклад оповідань. Його, зокрема, застосував Віктор Пєлєвін у творі Онтологія дитинства.

Нарація від третьої особи

Завдяки цьому можна отримати ширший контекст: думки героїв часто передаються у формі невласне прямої мови, а знання оповідача не обов’язково обмежуються головним персонажем.

Нарація від третьої особи допомагає динамізувати сюжет і дає змогу раптово змінювати місце або час дії, щоб показати переживання інших героїв. У таких романах читач може дізнатися про долі всіх персонажів і водночас дистанціюватися від подій, сприймаючи лише розповідь із боку.

Автори, які використовують нарацію від третьої особи, можуть писати в минулому часі, як у детективному романі Агати Крісті Вбивство у «Східному експресі», або в теперішньому часі, як у романі Гіларі Мантел Вулфголл.

Як розпізнати типи оповідачів?

Окрім перелічених вище видів нарації, визначених за особою, існують і інші типології, у яких оповідача класифікують на підставі його знань і функції, яку він виконує в романі. Чим відрізняються ці типи?

Оповідач та його знання

Залежно від рівня знань оповідного суб’єкта у прозових творах виділяють:

• всезнаючого оповідача — він має необмежені знання про події, знає невисловлені думки всіх героїв, минуле й майбутнє, коментує події та оцінює їх (наприклад, Війна і мир Льва Толстого);
• обмеженого оповідача — він пов’язаний з одним або кількома персонажами, і його знання обмежуються їхньою перспективою (наприклад, 1984 Джорджа Орвелла).

Оповідач та його роль у романі

Залежно від функції, яку оповідач виконує у творі, можна виділити 3 його типи:

• оповідач від першої особи — активний учасник подій, який розповідає зі своєї перспективи;
• персональний оповідач — представляє історію очима одного героя, який не є оповідним суб’єктом (наприклад, Гордість і упередження Джейн Остін);
• авторський оповідач — розповідає з перспективи коментатора або спостерігача, який не бере участі в подіях, але коментує їх (наприклад, Над Німаном Елізи Ожешко).

Інші види нарації

Окрім основних типів нарації у прозових текстах, існують і менш популярні форми, які використовують автори.

Наприклад, цікавим прийомом є поведінкова нарація, яка обмежується представленням того, що можна спостерігати ззовні, без проникнення в емоції героя. Оповідач описує жести, висловлювання та поведінку персонажів об’єктивно. Із таким стилем можна, наприклад, зустрітися в оповіданні Ернеста Гемінґвея Пагорби, схожі на білих слонів.

У деяких романах також використовується епістолярна нарація, що полягає в наведенні листів, щоденників або інших документів. Тоді саме такий текст, написаний від першої особи, веде читача сюжетом твору. Зазвичай цей тип поєднують з іншим видом нарації, як, наприклад, у Стражданнях юного Вертера Ґете.

Іншим типом нарації може бути колективна нарація, у якій історію розповідає колективний суб’єкт («ми»), наприклад ціла спільнота або група персонажів, а не один оповідач. Такий тип оповіді використано у творі Ми, діти станції Зоо Крістіани Ф.

Цікавим варіантом є також нарація у формі потоку свідомості, яка показує внутрішні думки та емоції героя хаотично, часто без чіткої логіки й пунктуації, щоб передати природний перебіг мислення. Вона використана, наприклад, у циклі На Сваннову сторону Марселя Пруста.

Який тип нарації обрати?

У детективних творах, де потрібно представити події з різних перспектив, варто обрати всезнаючого оповідача від третьої особи. Натомість у соціально-побутових романах, де важливішими є емоції та думки героїв, кращим вибором може стати нарація від першої особи або персональний оповідач.

Дуже часто письменники не обирають одну модель нарації, а поєднують кілька типів в одному творі, створюючи так звану змішану нарацію або використовуючи багатоособову нарацію. Так значно простіше представити історію з різних перспектив, зберігаючи власний стиль.